ЛОГОЕПІСТЕМНА МОДАЛЬНІСТЬ СЛОВООБРАЗІВ ЧАСУ В ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Abstract

Серед актуальних завдань сучасного мовознавства є перехід від аналізу центральних до розгляду маргінальних мовленнєвих явищ та форм. У статті розглянуто проблему вироблення видології епістемної модальності. На матеріалі компонентів периферійної частини функціонально-семантичного поля темпоральності, яку становлять імпліцитні словесні образи часу, побудовані на основі онімів, виявлено субкатегорійні чинники логоепістемної модальності, що характеризує однослівні й неоднослівні компоненти прецедентних текстів. Ідеться про її зв’язки з епістемною модальністю, основа якої – семантична площина знання; евіденційністю, що у вузькому розумінні залежить від вказівки на джерело повідомлення; пресупозицією як типом імплікації, який передбачає попередньо засвоєні відомості. Указаний вид модальності формують також темпоральна конотація символів лінгвокультури, якими, зокрема, є антропоніми, міфоантропоніми та міфоніми; стереотипні оператори оцінки та домінантність епістемного модусу. Спостережено, що носіями логоепістемної модальності є переважно компоненти мікрополя суспільно-історичного часу, а її синергійну підтримку забезпечують тексти фольклору та книжності.